Жити з вовками у карпатському зоопарку змусив акторів Андрій Жолдак. Хотів, щоб вчилися у диких звірів. Каже: “Вовки воняють дуже сильно. Запускав акторів у клітки. Це був рок-н-рол. Тварини нам дуже близькі — їхні кігті, мітки. Це нам допомогло”. Ангел коло клітки з вовком — на рекламі вистави “Життя з ідіотом” за Віктором Єрофєєвим.
“Мы с тобою в железной коробке. И давно не любовь – Просто чем-то похожие люди” – у саундтреку багато Земфіри. Ця пісня наче про героїв. Живуть у оббитих деревом коробках. Він невисокий, з пузцем. Вона без макіяжу, у хатньому одязі. Давиться пластівцями з молоком. Скаржиться, що нещаслива. Почуття минули, залишились будні. Більшу частину вистави актори кричать, як дикі звірі. Сім’я з’ясовує стосунки від дзвінка будильника на початку до смерті героїні в кінці. Сваряться румунською, але із таким запалом, що титри можна не читати. Інколи проскакують російські слова – “p*zdets”та ім’я героя “Вова”. Замість “ідіот” чути “олігофрен”. Титри злітають. Посеред вистави на екрані для титрів замість перекладу репліки з’являється фраза: “Шановні глядачі, просимо вимкнути або перевести у беззвучний режим Ваші мобільні телефони”.
Над двома коробками висять три екрани. За акторами бігають оператори у чорному з назвою вистави на спині. Підсвічують ліхтарями і знімають на ручні камери. Зображення одразу транслюють на екран. Обличчя акторів показують крупним планом. Всередині коробок – квартира в мініатюрі. Газова плита марки “modern”, пошарпане кухонне начиння, матрац на підлозі, куток ванної оббитий плиткою. Продукти в кухні українські. Жолдак вважає: ”Сучасний глядач хоче дивитися вистави тільки про себе. Німці йдуть на “Дядю Ваню”, щоб побачити себе, а не перуки ХІХ століття”.
Сценарій доповнили епізодами, не прописаними у тексті Єрофєєва. Пояснюють, чого у житті подружжя з’являється третій. Під пісню німецького гурту Rammstein збираються шахтарі у касках. Герой запізнюється. У покарання начальник наказує:
– Підеш до божевільні за ідіотом. Хай поживе у тебе рік, перевиховаєш.
З ефектами документальної зйомки бачимо як герой обирає у божевільні психа. Хворі риються у власних трусах, посміхаються, нападають на гостя. Просить:
– А є такі, що не кусаються? Мені б якось блаженного.
Наглядачі дають першого-ліпшого психа в обмін за пляшку горілки Stolichnaya.
Жолдак обіцяв політичну виставу, але єдине що можна політично потрактувати, і то з натяжкою — ім’я Вова. Спектакль поставили 2007-го в румунському театрі Раду Станка у містечку Сібіу. Місто саме отримало статус
культурної столиці Європи. Його надають щороку іншому місту, яке має представити свої культурні здобутки. Також місто отримує додаткові кошти на культурні проекти.
“Ідіота” Вову поселяють у одній з коробок, пара живе в іншій. Вова високий, стрункий, неголений. Ходить в білих трусах, які швидко забруднює. Дружина скаржиться на Вову:
– Він весь час тре моркву, мастурбує, їсть. Зачини двері, чую запах чужої сперми!
Показують запис, як подружжя торгується на румунському базарі з продавцем моркви.
Крізь вікна бачимо, як Вова під рок-н-ролл обливає себе сметаною і кетчупом. Рве книги Пруста, якими захоплюється дружина. Вимащує майонезом стіни кімнати господарів. Пара в цей час повертається з прогулянки. Жінка тримає льодяник на паличці. Партером розходиться солодкий цитрусовий аромат — ефект як у 4D кіно. Заходять до кімнати. Жінка хапає відірвані пів-сторінки з пошматованої книги і кричить:
– Це був мій улюблений уривок Пруста!
З екранів бачимо документальні інтерв’ю лікаря, що аналізує симптоми Вови. Чорно-білі кадри з голою дівчиною, яка йде боса по ріллі до озера. Від удару в аніме на екрані здригається актриса на сцені. Найогидніші моменти теж показують через екрани. У коробках-кімнатах в цей час зашторені вікна. По черзі бачимо посмішку Вови, його труси, голі сідниці. Сідниці знімають крупним планом, камера наїжджає. Вова бере залізну тарілку. Обличчя зосереджене і напружене. Сідниці показують збоку. З них “виходить” коричнева ковбаска. Люди в залі тримають руки біля облич. Хтось затуляє носа, хтось рота, хтось торкається щік чи підборіддя. Вова розмазує коричневу масу по сідницях. Глядачі заклякли, поглядів не відводять, аж поки задоволений Вова не наробив цілу миску лайна.
Кілька глядачів в різний час покинули залу під час вистави. Порожніх місць наприкінці спектаклю — з десяток. Повністю голими актори з’являються тричі, з них двічі на екрані у записі. Сцен сексу — три. Дружина з Вовою кохається в душі, чоловік з Вовою – в ліжку. Показують як начебто за лаштунками Флорін Косулет, що грає чоловіка, задирає сукню Еми Ветеан, яка грає ангела. Костюмерка з лайкою виганяє Флоріна на сцену. Присоромлює дівчину:
– Емо, це так ти свою кар’єру розпочинаєш?
Дівчина плаче. Ангела немає в тексті Єрофєєва. Протягом вистави дівчина у білому шукає свої крила, вішає їх на стіні бару, пере у мисці, підпалює. Грає на фортепіано, глядачі відпочивають від крику. Героїня не має слів, поглядом показує страх, розпач, радість. Підглядає у вікна. Підспівує записам пісень Ману Чао і Земфіри. Російською співає “ля” де потрібно “ла”.
Публіка аплодує стоячи. У вестибюлі бурхливо діляться враженнями. Говорять переважно про виставу, а не про особисте. Одні переказують епізоди і регочуть, інші аналізують режисерські ходи. У коридорах Жовтневого палацу чути “…трешеве, але так професійно зроблено”, “не Євросоюз”, “бунт”, “…крупним планом показує глибокі теми”, “Harsh!”, “Земфіра”, “збурення”.
текст: Олена Павлова
Сорока Білобока 